После смерти Б. Хмельницкого от вновь избранного гетмана Ивана Выговского московский царь потребовал покорности и ограничения гетманской власти.

«Зрозумівши згубність військового союзу козацької України з Московією, гетьман уклав угоду з Польщею. У відповідь цар рушив на Україну війною. Вирішальна битва сталася 28–29 червня 1659 р. під Конотопом. Царська армія зазнала нищівної поразки»4 (1. С. 155).

«Долю Лівобережної Гетьманщини другої половини 17 — початку 18 ст. визначав невпинний наступ московського царату на незалежність України. Московські воєводи-намісники, що призначалися в Україну, мало зважали на прагнення гетьманів зберігати давні козацькі права. Від 1659 р. між кожним новообраним гетьманом і царем укладалися статті-угоди. І щоразу в них дедалі більше обмежувалися державні права України: зростала чисельність царських військ, що перебували в Гетьманщині та утримувалися коштом українців; гетьманам заборонялося підтримувати відносини з іншими державами, а водночас вони мусили, за наказом царя, споряджати козацькі полки на війни у складі московської армії, а також для виснажливих будівельних робіт на користь Московії. Так крок за кроком Лівобережна Гетьманщина з вільної держави перетворювалася на залежну область держави “його царської величності”. Нову спробу здобути волю й відновити державну самостійність Україна здійснила за гетьманування Івана Мазепи (1687–1709). Щоби визволити Україну, гетьман Мазепа вирішив скористатися з війни між Московією і Швецією та виступити на боці шведського короля Карла XII. Той обіцяв цілковиту свободу Україні»5 (1. С. 161 — 162).

К 168 й странице учебника для 5 го класса образ России окончательно формируется как образ врага, приобретая ещё одну классическую характеристику такого образа — обезличенность. Русской, даже параллельной украинской, истории с именами и событиями не существует. Есть лишь московиты, московский царь, «его царское величество», не иначе как в кавычках. Агрессия московитов достигает своей кульминации в период ликвидации украинской казацкой державы в форме гетманщины, создания Малороссийских коллегий, разрушения Запорожской Сечи — «тож зазнало нищення все українське життя»6(1. С.168).

Затем следует реквием украинской государственности в форме прославления выдающихся гетманов, деятелей культуры, инженеров, архитекторов, философов, писателей, испытавших тотальное гонение со стороны ненавистной московской власти.

Однако особого внимания заслуживает титульный лист пятого раздела, где помимо текста в верхней части с набором букв, явно воздействующих на подсознание ребенка, в полный рост изображён воин, будто только сошедший с советских военно-патриотических плакатов, правда почему-то со злобным выражением лица и в форме украинских сечевых стрельцов (УСС), пытавшихся доблестно воевать во время Первой мировой войны на стороне Австро-Венгрии, и бесславно разгромленных российской армией в первом же бою. А чтобы вы не сомневались, на петлицах воина на картинке тщательно выведено «УСС». Однако авторы учебника считают, что именно эти люди заслужили всенародную любовь и уважение. Вероятно за то, что всё-таки не так много успели убить украинцев, воевавших в составе российской армии.

С самого начала и на 33 страницах пятого раздела в самых выспренных фразах, «высоким штилем» прославляется украинское освободительное движение под руководством наиболее сознательных галицких борцов за свободу и независимость от России. С этого раздела образ России как врага уже окончательно сформирован — возможно всё, оправдано всё, героизировано всё, даже самое низменное и позорное, все средства хороши, любые мифы пригодны. История Украины ХХ в. в этом учебнике пронизана глубокой ненавистью к России. Вот всего лишь несколько цитат:

«Від 1918р. тривала війна більшовицької Росії проти України. Вже перші бої засвідчили нечувану жорстокість нової російської влади. Україна спливала кров'ю, проте наприкінці 1920 р. на Наддніпрянщині було встановлено більшовицьку владу.

На загарбаних українських землях більшовиків насамперед цікавив хліб. Загрожуючи зброєю, вони вимагали від селян задарма віддавати врожай. Лише в другій половині 1922 р. з України було вивезено 320 тис. тонн зерна. А два мільйони українських дітей тим часом голодували.

Із другої половини 20 х рр. почалося насильницьке створення колективних господарств — колгоспів… Із такими порядками українські селяни не могли миритися. Але до тих, хто чинив опір, більшовики застосовували силу. Їх оголошували куркулями, цілими сім'ями масово вивозили до Сибіру, де нерідко серед лютої зими викидали напівроздягненими в пустельних місцях “на поселення”.

Щоб остаточно зламати опір українських хліборобів, більшовицькі вожді в Москві вирішили організувати в Україні навмисний голод. За одну тільки зиму–весну 1932–1933 рр. на найродючіших українських землях від голоду вимерло 7–10 млн душ.

Водночас із винищенням українського селянства уряд більшовиків розгорнув боротьбу проти української освіти, науки, мистецтва. Діячів держави, культури, церкви, вчених, учителів, лікарів, незгодних із діями партії більшовиків, заарештовували, висилали до Сибіру, ув'язнювали, розстрілювали. Послідовно знищувалися будь-які прояви українського державного самоврядування. Відтоді все мала вирішувати Москва»7 (1. С. 216 — 217).

Следующим, после голодомора, организованного специально, чтобы уничтожить украинцев (то, что голодали практически все сельские районы европейской части СССР не имеет значения), значимым событием в деле воспитания ненависти к России стала Вторая мировая война:

«1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Їй передувала таємна угода керівників нацистської Німеччини та більшовицького Радянського Союзу — Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна, кожен з яких прагнув володарювати у світі. Криваві вожді на свій розсуд вирішили долю багатьох народів Європи.

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Ту війну називають радянсько-нацистською. Територію України ворог захопив повністю. На ній постійно точилися криваві бої, що призводили до страхітливих руйнувань… Та найбільше лихо для України становили людські втрати. Мільйонами українці гинули на фронті, мільйонами — у нацистських таборах смерті, від пожеж і бомбардувань, від голоду й хвороб. Тільки в Києві, у Бабиному Яру, фашисти розстріляли понад 100 тис. осіб»8 (1. С. 223).

Действительно, зачем детям знать, что в Бабьем Яру под тщательным немецким руководством выродки-предатели, в том числе и этнические украинцы, с удовольствием уничтожали евреев только за то, что они евреи, и цыган, только за то, что они цыгане. Зачем детям знать, что, несмотря на то, что среди уничтоженных были представители самых разных национальностей, подавляющее большинство расстрелянных были евреями, которых только в первый кровавый день Бабьего Яра было уничтожено около 60 тысяч человек. Однако как самая большая трагедия Бабьего Яра представлена в учебнике гибель Елены Телиги, члена ОУН (организации украинских националистов). Из 7 страниц учебника, посвящённых Второй мировой войне — 3 посвящены этому событию, 2 — деятельности УПА (украинской повстанческой армии) и 2 страницы всем остальным событиям войны.